Мій дід Олександр дуже любив тепло. Навіть у літню спеку він ходив у штанях і сорочці з довгим рукавом. Взимку натоплював хату так, що було гаряче, і залишався в двох светрах. “Бррр, як холодно надворі” - часто казав він, повертаючись в дім.
Дід пережив війну дитиною, виріс у дитбудинку, все життя працював на заводах. Його головною справою були двигуни і коробки передач вантажівок, але він міг полагодити і трансформатор, і блок живлення. Якось зібрав діодний міст, щоб оживити зарядку свого простенького мобільного. Хату, де жила вся родина - він, бабуся і моя ще юна мама, - теж побудував своїми руками.
До останніх днів він залишався майстром на всі руки: допомагав сусідам по хаті й по господарству. Жив і їв просто. А коли залишився сам, друзі часто кликали його на вечерю - не лише за допомогу, а й тому, що з ним було приємно посидіти.
Він був спокійним, і в нього завжди була якась історія з дитинства чи з заводу. Добрий, але не м’якотілий: коли я був малим, вони з бабусею могли й насварити. Але я дуже любив, як вони сміються - обоє.
Коли я переїхав до Лондона, дзвонив йому, щоб дізнатися, як він. Дід завжди був у гарному настрої: читає книжки, працює, ввечері дивиться щось по телевізору. Лондон він вважав дуже холодним - так йому розповів знайомий, який там бував. А ще дивувався, що білки тут сірі, а вода в Темзі то прибуває, то відступає, як у морі.
Нещодавно я згадував про його мрію жити в Африці і уявляв, як було б чудово повезти діда в одну зі спекотних країн нескінченного літа.
У моїй уяві його життя продовжується десь на півночі Сенегалу, на краю Сахари. У нього був би затишний будиночок і гараж-майстерня неподалік Сен-Луї. Я б з радістю купив йому інструменти, і він став би місцевим майстром: перебирав би вантажівкам двигуни і коробки, підвіску і електрику, а заодно ставив сусідам сонячні панелі й лагодив генератори.
З часом знайшов би собі помічника і пару учнів. Допомагав би боротися з пустелею, висаджуючи дерева в мінісадках для утримання вологи, а сусіди кликали б його на вечерю, як колись удома. Дід завжди жив скромно і не взяв би зайвого.
Звісно, у нього був би маленький город - куди ж без нього! Так би й жив, маючи все необхідне і допомагаючи громаді. А на вихідних сидів би з новими сусідами біля багаття і розповідав історії свого непростого життя. Можливо, навіть навчив би їх пекти курку в глині, розвівши вогонь над прикопаною тушкою, як робив з друзями-підлітками після війни.
Я уявляю, як дід їздить на старенькому мотоциклі запиленими дорогами Сенегалу. Він відновив якусь “Яву”, і тепер вона служить йому вірою і правдою під африканським сонцем, нагадуючи про молоді роки в Україні.
У моїх снах він і зараз там. Засмаглий від гарячого сонця, він навіть став трохи схожим на місцевих. Примружені очі за окулярами, щира посмішка. Худорлява статура - він все ще виглядає молодше за свій вік. Світла сорочка, темно-сірі брюки й біле, як пустельний пісок, волосся.
Мабуть, це тому, що я так і не бачив його мертвим. Я був у Лондоні і не зміг потрапити на похорон, а востаннє ми бачились десь за місяць до того. Тож для мене він досі там. Просто я не можу до нього приїхати. Поки що.
До зустрічі в савані, старий друже.